Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Адаптація, дезадаптація і реадаптація людини в Україні

Индекс материала
Курсова робота на тему: Адаптація, дезадаптація і реадаптація людини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7

 

 

 

 

 

Курсова робота на тему: Адаптація, дезадаптація і реадаптація людини в Україні

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

 

РОЗДІЛ І. АДАПТАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ МІСЦЕ І РОЛЬ У СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

1.1 Основні поняття та зміст адаптації, реадаптації та соціалізації людини

1.2 Види процесу адаптації людини

 

РОЗДІЛ іі. ДЕЗАДАПТАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ ПРИЧИНИ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ПОДОЛАННЯ

2.1 сутність поняття „дезадаптація людини”

2.2 Приклади випадків дезадаптації людини, їх причини і подолання

 

РОЗДІЛ ІІІ. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АДАПТАЦІЇ І СОЦІАЛІЗАЦІЇ, ДЕЗАДАПТАЦІЇ І ДИСОЦІАЛІЗАЦІЇ, ЇХ ВРАХУВАННЯ В РОБОТІ З РІЗНИМИ КАТЕГОРІЯМИ ЛЮДЕЙ

3.1 Взаємозвязок адаптації і соціалізації

3.2 Сфери прояву дезадаптації і дисоціалізації

 

ВИСНОВКИ

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Проблема адаптації людини визнається однією з основних в систем сучасного психологічного знання. Проте, багато концептуальних положень довгий час розроблялися переважно у фізіологічно орієнтованих дослідженнях акцент робився, перш за все, на фізіологічних і психофізіологічних закономірностях адаптації до окремих чинників зовнішнього середовища, до різних видів професійної діяльност або в цілому до екологічної системи.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства виникли соціальні та соціально-психологічні фактори напруг і перевантажень у життєдіяльності людей. Динаміка соціальних процесів (особливо таких, як зростання соціальної мобільності, урбанізація тощо) характерна не тільки позитивними зрушеннями. Вона не вільна і від негативних проявів. Її прямим і опосередкованим наслідком стають конфлікти, що виникають у формальних і неформальних групах, життєві фрустрації, монотонність життєвих вражень, інтенсифікація психічних та інших перевантажень, що провокують дезадаптацію особистості.

Зауважу, що соціальна адаптація – це інтеграційний показник станів людини, що відображає його можливості виконувати певні біосоціальн функції: адекватне сприйняття навколишньої дійсності власного організму; адекватна система відносин спілкування з оточуючими; здібність до праці, навчання, до організації дозвілля і відпочинку; здібність до самообслуговування, взаємообслуговування в сім'ї і колективі; мінливість поведінки відповідно до рольових очікувань інших [2; 19].

Соціальна адаптація особистості уявляється як процес формування і розвитку її соціальної активності, прояву соціальних, соціально-психологічних, біопсихічних механізмів регуляції життєдіяльності в процесі соціалізації особистості – безперервного процесу її становлення і розвитку. І в цій безперервності значну роль і відіграє соціальна адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Мета і завдання курсової роботи. Метою роботи є здійснення комплексного аналізу наукової літератури по питанню адаптації, дезадаптації та реадаптації людини. Дослідити; визначення впливу факторів на процес адаптації. Відповідно до мети курсової роботи ставляться такі основні завдання:

- з’ясувати поняття та зміст процесів адаптації, дезадаптації, дисоціалізації та реадаптації людини, виділити характерні особливості;

- визначити роль адаптації людини у процесі її соціалізації;

- визначити основні фактори, що впливають на процеси адаптації, дезадаптації та реадаптації людини;

- виявити взаємозв’язок адаптації і соціалізації, дезадаптації і дисоціалізації.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є процес адаптації, дезадаптації, реадаптації та дисоціалізації людини.

Предметом дослідження є фактори, що впливають на дані процеси.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є загальнонаукові методи, зокрема, спостереження, аналізу, порівняльний, узагальнення тощо.

Ступінь наукової розробки теми дослідження. Питання адаптації та дезадаптації розглядалися в роботах Е. Еріксона, Н.В. Гришиної, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєвої, К.О. Абульханової-Славської, Л.І. Анциферової, Ф.Б. Березіна, О.О. Кронік тощо. Біологічні механізми адаптації вивчали П.К. Анохін, І.А. Аршанський та К.М. Биков. Проблеми соціальної реадаптації в різному ступені висвітлені в дослідженнях В.В.Голини, І.М.Даниліна, В.С.Потьомкіна та нших авторів.

У вітчизняній науковій літературі з соціології та соціальної психології проблема протиріч у процесах соціалізації і соціальної адаптації особистості висвітлена мало. Отже управління цими процесами без поглибленого аналізу наявних у них протиріч стає дуже складним, а іноді й неможливим.

РОЗДІЛ І. АДАПТАЦІЯ ЛЮДИНИ, ЇЇ МІСЦЕ

І РОЛЬ У СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

1.1 Основні поняття та зміст адаптації,

реадаптації та соціалізації людини

Адаптація (від латинського слова adaptatio) - приладжування, пристосування) - це властивості організму пристосовуватися до дії факторів навколишнього середовища.

Термін „адаптація” виник у другій половині XVIII ст. Введення його в науковий обіг пов'язують з ім'ям німецького фізіолога Ауберта, який використав цей термін для характеристики явищ пристосування чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підвищенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного подразника [17].

Проблема адаптації людини може бути розглянута на процесуальному й змістовному рівнях. Адаптація проявляється як механізм вхождення суб'єкта в різні об'єднання, формальні й неформальні групи. Адаптація може бути показником професійного навчання й розвитку людини.

Водночас загальна зацікавленість проблемою адаптації людини дає змогу твердити про багатогранність, навіть універсальність класу адаптивних явищ. Тому важливо з міждисциплінарних позицій поглянути на багаторівневе явище складної біологічної, психічної та соціальної природи, виокремити в ньому соціальну зумовленість як основну в адаптації людини.

Такий підхід відбиває провідний у сучасній літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяльність, поведінку як такі, що зумовлені взаємозв'язком біологічних, психічних і соціальних закономірностей за головної ролі останніх [17]. Проте для такого інтегрованого, комплексного розгляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано розглянути кожний з елементів, рівнів адаптації — біологічний, психологічний та соціальний (що буде зроблено в наступному підпункті).

Реадаптація - комплекс заходів, спрямований на прилаштування на тім або іншому рівні до умов зовнішнього середовища.

Оскільки функціонування особистості в умовах, які не відповідають її індивідуальним потребам дуже ускладнюють життєдіяльність та загрожують можливою дезадаптацією, необхідне усунення невідповідності між вимогами умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого (в цьому полягає реальне значення соціальної адаптації особистості).

Щоб вирішити проблему характеристики змісту макросоціального і мікросоціального середовища, вчені пропонують поділити його на два типи: „реальне” і „потенційне”. Середовище, до якого безпосередньо залучена особистість, можна вважати реальним мікросоціальним середовищем. Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне мікросоціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на реальне мікросоціальне середовище певної особистості [20].

Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає необхідність:

- цілеспрямованого „конструювання” такого реального мікросоціального середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікросоціальних середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);

- розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і вимог потенційних соціальних середовищ.

Макросоціальне середовище слід також розглядати як найважливіший структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.

З’ясуємо роль кожного із компонентів соціальної реадаптації особистості: соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба, психічна адаптивна потреба.

Під соціально реадаптованою ситуацією слід розуміти відносно новий і незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами, стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію відповідно до своїх життєвих потреб.

Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації. Соціальна адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:

- особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації, настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може адаптуватися до певної ситуації;

- конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на зміну ситуації відповідно до своїх потреб.

Значне місце в соціально реадаптивному процесі особистості посідають її психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це зміст психічної адаптивної потреби особистості. „Немає такої матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної діяльності” [20].

Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві [12].

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності [9].

Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

Існують певні взаємозв'язки соціалізації з вихованням — цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.

Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.

Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.

Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації. Сфера соціалізації - середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

Стадії соціалізації — етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід).

 

1.2 Види процесу адаптації людини

Біологічна адаптація людини відображає спільну з усіма живими організмами її біологічну організацію, а також особливе, специфічно біологічне в людині як такій, що має соціальну сутність.

На відміну від притаманного неживому пасивного відображення — реагування на зовнішні впливи, — жива система навіть у своїй найпростішій, елементарній формі певною мірою здатна до активного вибіркового відображення. Завдяки такій здатності жива система може здійснювати пристосувальну діяльність, спрямовану на збереження цілісності системи в умовах середовища, що постійно змінюється, на встановлення рівноваги із середовищем. Мотивом поведінки живого організму у взаємодії із середовищем розглядається у цьому разі потреба у відновленні рівноваги [2].

До адаптації організму належить лише та активна частина його пристосувальної діяльності, яка у відповідь на нові зміни зовнішнього середовища викликає пристосувальну активність організму і спрямовує останню на перетворення (зміну) як безпосередньо організму, так і навколишнього світу.

Виокремлення з пристосування його активної частини - адаптації - дасть змогу відійти від погляду на активність організму стосовно навколишнього світу як на похідну від закладеного безпосередньо природою живого потягу до рівноваги, до того, щоб утримувати життєдіяльність на одному й тому самому стабільному рівні. Тим самим створюються передумови для пояснення мотивації активності організму на поглибленому теоретичному рівні, що має особливе значення під час розгляду психологічної та соціальної адаптації людини.

Аналіз біологічної адаптації свідчить про те, що більша її частина зумовлена насамперед структурами, притаманними лише людині. Ці структури виявляються в біологічній організації руки, горла, рота та інших органів; у біологічній організації некортексу та закономірностях його функціонування; у функціях другої сигнальної системи та ін. Підпорядковуючись біологічним законам, ці структури воднораз є специфічно біологічними, оскільки визначені соціальними умовами.

Характер праці, трудової функції та соціального середовища став основним у формуванні специфічно людських біологічних утворень. Саме праця як доцільна діяльність людини створила її тілесну організацію. Під впливом праці людина, зберігаючи свою біологічну природу, перетворюється на суспільну істоту. Отже, людська дійсність охоплює не лише природні, а й штучні, "надприродні" соціальні та культурні фактори. Пориваючи певні зв'язки з природою, людина починає виражати свою сутність у створенні "надприроди", що охоплює "другу природу" та культуру. Тим самим вона в основному звільнилася від влади еволюційних механізмів, набула своєї "надбіологічної", соціальної сутності. Це внесло істотні зміни також у взаємодію людини з природою. З цього моменту її адаптація набрала характеру не просто пристосування, а змін цього середовища відповідно до власних потреб. Водночас постала потреба адаптації вже безпосередньо природи та людини як її елемента до створеної нею "другої природи", до продуктів і результатів її культури. Проте це не дає підстав для абсолютизації соціального в людині. З метою правильного розуміння взаємодії соціального та біологічного в процесі адаптації важливо враховувати історію виникнення людини, динаміку змін у домінуванні біологічного та соціального в процесі розвитку людського суспільства.


Популярні роботи

Останні реферети