Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні

Индекс материала
Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Страница 9
Страница 10
Страница 11
Страница 12

Курсова робота: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні

МЕХАНІЗМ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ В СИСТЕМІ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ

ЗМІСТ

Вступ Розділ 1 Система стримувань та противаг: історія виникнення та розвитку; поняття; практика застосування

1.1 Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг

1.2 Світова практика застосування системи стримувань і противаг

Розділ 2 Конституційно-правове визначення і закріплення системи стримувань і противаг в Україні та основні шляхи її вдосконалення

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Для того, щоб гілки влади були дійсно розділені, вони не повинні бути цілком відокремлені одна від одної .

Мун’є

Актуальність даної теми обумовлюється тим значенням, яке надається розподілу влад у забезпеченні реформування українського суспільства і держави. Розподіл влад – важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави України, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально - людської культури. В його основу покладено ідею концепції державної влади.

Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої – не будь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості. В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів. Вперше на конституційному рівні з прийняттям Основного закону України 1996 року було закріплено цей принцип розподілу державної влади на – законодавчу, виконавчу, та судову (ст. 6). Раніше це питання розглядалось не лише в теорії, оскільки за радянської доби в організації та діяльності Рад панував принцип поєднання влади та управління. На сучасному етапі розбудови держави першочерговим завданням є практична реалізація розподілу державної влади шляхом запровадження системи стримувань і противаг. На жаль державні органи ще не мають досвіду будувати свою діяльність саме відповідно до вимог згаданого принципу. України робить перші кроки в опануванні розподілу влад, сучасного парламентаризму; здійснення виконавчої влади за існуючої Конституції, яка вступає в певні протиріччя з усталеним потягом більше 70 років державним управлінням. Тому об’єктивно існує неузгодженість гілок влади, а інколи і пряме протистояння між ним. Це питання не нове для більшості країн світу з демократичною формою правління, в яких напрацьовані різні шляхи його вирішення. Світовий досвід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, за допомогою якої відбувається взаємодія різних гілок влади в процесі вирішення ним загальнодержавних питань.

Проблема застосування системи стримувань і противаг як реалізації принципу розподілу влад у вітчизняній науці конституційного права до останнього часу комплексно не розглядалась, досліджувалися лише її окремі аспекти. Обумовлено це тим, що значний період часу )доба тоталітаризму) науки була за ідеалізована, і принцип розподілу влади, а отже, система стримувань і противаг взагалі заперечувалась.

Практична реалізація ідеї стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності державних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму. Свого часу Ш. Монтескє писав, що для того щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну[1].

Принцип розподілу влади одне з досягнень державно – правової думки. Він був висунутий як соціальна вимога буржуазії , що народжувалася і боролася з абсолютною владою монарха і його дворянським оточенням. Класичний варіант цієї теорії пов’язаний з іменем Джона Локка і Шарля Луї Монтеск’є. В наступні десятиліття теорія розподілу влад безупинно розвивався і вдосконалювався. В більшості цивілізованих країн цей принцип зайняв провідне місце в конституційному конструюванні владних структур, поділі функцій і повноважень між ними. Він є остаточним і актуальним і на протязі третього тисячоліття. Розподіл влад – необхідна передумова торжества ідей верховенства права і правового закону, зміцнення заснованої на них законності, захисту прав і свобод людини і громадянина.

Принцип розподілу влад був проголошений в декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Однак в умовах чинної Конституції 1978 року мало місце неодноразове взаємне втручання законодавчої і виконавчої гілок влади в сферу компетенції одна одної, що призводило до зайвих і достатньо частих ускладнень в їх взаємовідносинах. Крім суто політичних причин це було пов’язане із прогалинами в правовому регулюванні розподілу влад, відсутністю чи недосконалістю правил вирішення виникаючих в суспільстві конфліктів. Тому проведення в цій сфері наукових досліджень є значною мірою актуальним.

Потребує подальшого дослідження як власний український досвід організації державної влади, так і її зарубіжні моделі. Йдеться про виявлення і використання всього найціннішого як в теорії, так і в практиці розподілу влад з метою подолання авторитарних, анархічних та інших негативних тенденцій.

Таким чином, актуальність даного дослідження обумовлена як загальнолюдським значенням самого принципу розподілу влад, так і значенням розкриття передумов процесу становлення, історії та практики розвитку цього принципу в Україні, а також шляхів підвищення ефективності його функціонування.

Розділ 1

Система стримувань та противаг: історія виникнення та розвитку; поняття; практика застосування

1.1 Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг.

При розгляді процесу формування концепції поділу влади і відповідно системи стримувань та противаг з достатньою на те підставою деякі науковці виділяють наступні періоди: По - перше, створення світоглядного тла, обстановки, у якій стало можливим вкладання концепції поділу влади. По-друге, створення самої концепції, її теоретична обробка, становлення й оформлення в політико-правових і філософських джерелах, а також перші спроби реалізації теорії розподілу влад в окремих її особливостях у політичній практиці ряду держав. По-третє, це перші коректування, дискусії, досвід цивілізацій, що неминуче виникали з обліком першого застосування теорії в державно-правовій сфері[2].

Слід зазначити, що перший і другий періоди були реалізовані (хоча, може бути, і не повною мірою) вже в античності. Це стає очевидним при використанні цивілізаційного підходу, що у даний час ще не достатньо застосовується “вітчизняним” авторами, у тому числі і при розгляді політико-правових явищ минулого і сучасного. З методологічних позицій неоднакова оцінка можливостей даного підходу. При вивченні теорії держави і права, іншими історико-правовими дисциплінами спостерігається обмеження, “звуження” досліджуваного матеріалу, що часто приводить до стереотипних побудов і сумнівних висновків.

Не применшуючи традиційної точки зору про те, що концепція поділу влади з'являється не раніше XVI—XVII століття (англійська Освіта і Реформація), слід зазначити, що з позиції цивілізаційного підходу в рамках античної цивілізації концепція поділу влади як в ідейному, так і в практичному плані мала визначену завершеність і абсолютну раціональність. Але для того, щоб зрозуміти це (у цьому саме і складається вся складність питання) необхідно, по-перше, представити античність як самостійний, завершений цивілізаційний організм, а по-друге, спробувати усвідомити особливості і характер політико-правового, культурного і духовно-моральних компонентів її цивілізації, співвіднести сучасні цивілізаційні схеми і норми життя з античними принципами людського співжиття, держави і права тощо.

Л.С. Васильєв, відзначає; що “принциповою відмінністю афінського поліса часів Солона і всієї цивілізації стало перетворення населення, з рабів у приватних власників і вільних громадян, чиї права і інтереси були обгороджені і захищені виборною владою, що опирається тільки на закон”1. Очевидно, що ця форма самоорганізації суспільства породила державу нового типу, яка була покликана служити інтересам громадян, відстоювати права і свободи, свято дотримувати закон.

Поділ влади в античній державі — це насамперед одна з політико – правових гарантій античної демократії. Швидше за все, саме останнє послужило причиною того, що до проблеми поділу влади зверталися багато античних мислителів не тільки представників грецької, але і римської епохи. У першу чергу варто виділити Аристотеля, Платона, Ксенофонта, Цицерона й ін.

“У всякому державному устрої є три частини. От ці три частини: перша — законодавчий орган, розглядаючи й справи держав, друга - посади, третя — судові органи”, - писав Аристотель у своїй праці “Політика”. Чималий інтерес представляє й античний досвід практичної реалізації концепції поділу влади, що тією чи іншою мірою проходить через всі основні етапи реформування політичної влади, тобто від Солона і Клиофена до Эфиальта і Перикла. З останніми двома іменами зв'язане остаточне становлення політичної системи давньогрецьких демократичних держав, тут використовувався термін “пряма демократія”, тому що ведучу роль (і це безсумнівно) грають Народні збори (Экклесия), строго говорячи вони являється не політичним інститутом, а сукупністю громадян, яким належала вся повнота верховної законодавчої, виконавчої і судової влади. Тому, із сучасних позицій. Народні збори не входять у систему поділу влади, воно знаходиться як би над трьома галузями влади, і тому скоріше (хоча це і покажеться модернізацією) можуть бути визначені як джерело державної влади.

Далі, наприклад, в античній демократії ми зустрічаємося з Радою (Буле) як органом законодавчої влади (з деякими контрольними функціями), системою магістратур, підзвітних Народним зборам і Раді, що здійснювали оперативне керування різними сферами життя античного суспільства на основі існуючих правових норм і звичаїв, судової системи, що складає органічний елемент демократичного режиму, найважливіше місце в який займав Народний суд (Гелиэя).

Антична Греція, як відомо, передала естафету Риму. Грецька модель поділу влади в основних своїх рисах була запозичена Римською республікою. Вона була базовою, ідеальною формою організації державної влади, до якої прагнув Рим, яку досяг, забезпечивши тим самим визначену правову і політичну стабільність у державі, гармонію суспільних відносин (насамперед між аристократами-патриціями і плебеями), починаючи з ліквідації царської влади наприкінці VI в. до н.е. до відкритих порушень демократичних традицій у державному керуванні в І—ІІ століття н. э. Взаємодія Сенату, магістратур, консулів. Народних зборів являло собою досить відточену осмислену, ефективно працюючу систему[3].

Підводячи підсумок, слід зазначити, що джерела вчення про розподіл влад криються в запропонованому античними мислителями розподілі праці між різноманітними гілками державного апарату. Платон , Аристотель, Полібій та інші мислителі поклали в основу класифікації державних органів відмінність між ними по їх функціональному призначенню (законодавство, виконавча функція, діяльність судів). Тим самим дула закладена основа для наступного обґрунтування організаційного відокремлення різних видів державних органів і закріплення за кожним з них спеціальних повноважень, що відображають їх функціональне призначення.

З погляду правознавства, безсумнівний інтерес представляють роботи Фоми Аквінського, Вільяма Оккама, Марсилия Падуанського й ін. Зокрема, останній вплинув на правознавство і юридичну практику в цей насичений подіями період середньовіччя (хоча в багатьох сучасних правових і філософських дослідженнях його ім'я незаслужено - обійдене увагою).

В обхід традицій, Марсилий із Падуї стверджував, що всі закони, для того щоб стати реально діючими правовими нормами, повинні виходити не з божественного початку, а саме навпаки — від народу, що є, на його думку, колективним творцем. Він явно бачив розходження між виконавчими і законодавчими функціями і вважав, що імператор, “що обирався на свою посаду народом”, повинний вершити свій суд у повній відповідності з прийнятими народом законами. І у випадку, якщо імператор порушував закон, народ міг змістити і покарати його (самого імператора). Таким чином, відповідно до власної філолофсько-правової позиції Марсилий явно виходить за рамки традиційних поглядів мислителів середньовіччя, згідно яким імператор міг зосередити у своїх руках як законодавчу, так і виконавчу функції. Більш того, поруч з сучасними західними фахівцями саме Марсилий Падуанский вважається засновником розвинутого згодом англійським філософом Джоном Локком (1632—1704) і французьким правознавцем і філософом Шарлем Луи Монтеск'є (1689—1755) вчення про поділ влади[4].

Однак при всій значимості епохи середньовіччя слід все ж таки визнати, що більш важливим етапом, що підготував основні ідейно - теоретичні і духовні передумови для подальшої розробки і модернізації концепції поділу влади - стали Реформація й Освіта.

Реформація, поряд з Відродженням і Освітою, з'явилася саме тією основою, на якій розвивалася (і досить успішно!) протягом, майже трьох сторіч, західноєвропейська і виросла з неї американська правова і політична культура. Вчення М. Лютера і Ж. Кальвіна відкривали можливість для розв’язання проблем віри і наукового пізнання. Розвиток останнього, в свою чергу, докорінно змінювало підхід до проблеми, пізнання суспільства і держави. З'явилася реальна можливість вивчити державу з погляду його устрою і закономірностей функціонування, виникав новий світогляд, новий погляд на світ.

Відмовлення від розуміння держави, як чогось постійного, даного і не підлягаючого зміні, воно дозволило розширити пізнання, що неминуче породжувало інше розуміння та трактування. Взагалі, то “держава”, як політичний інститут, з раціонально розробленим правом і орієнтованим на раціонально сформульовані правила, та закони, керування чиновників-фахівців у даному випадку реалізувала концепцію поділу влади. Хоча в переважній більшості не тільки вітчизняних, але і закордонних досліджень, створення даної концепції приписується винятково Локку та Монтеск'є[5].

Однак, оцінюючи роль Реформації в підготовці інтелектуальних передумов, важливих для створення сучасних державно-правових концепцій, у тому числі і різних варіантах визначення сутності і значення поділу влади, її можна вважати лише першим кроком у цьому напрямку. Був змінений вектор теоретичного розвитку, але реальні контури його стали видимі в наступному етапі — епоху Освіти.

В області суспільно-політичної діяльності наслідком цих представлень стали ідеї про можливість створення розумного суспільного порядку, раціонально функціонуючого державного устрою.

Неперевершеним зразком цього як в ідейно-теоретичному, так і в практичному плані була Англія, де вже в першій половині XVII в. починається відхід від традиційного суспільства і входження в смугу інтенсивної соціально-економічної і політичної модернізації. Останнє приводить до того, що вже наприкінці XVII — початку XVIII століття функції законодавчої і виконавчої влади в рамках англійської державної системи досить чітко розмежовані, і саме розуміння цієї проблеми (що ще більш важливо) стає принципово іншим[6].

У плані філолофсько-правового осмислення важливим етапом на цьому шляху стали роботи Т. Гоббса, у першу чергу «Левіафан, чи матерія, форма і влада держави церковного і цивільного» (1651 р.). «Левіафан» з повною підставою вважається першим просвітником Нового часу, що розгорнули повне і систематичне вчення про державу. Причому, при розгляді ролі здобутки Гоббса на становлення концепції поділу влади треба звернути увагу на три проблеми:

1. сутність і природу людини;

2. роль держави;

3. осмислення устрою ідеально-функціонуючої держави.

Деякі дослідники вважають, що, говорячи про функціональний поділ влади, Т. Гоббс намагався сформулювати набагато більш складну проблему, а саме, чітко розділяючи окремі галузі влади, він намагався знайти ті конкретні рамки, ту платформу, на якій ці галузі взаємодіють, утворити ефективно - працюючу систему, а не розвалюючи державу своїм суперництвом.

У 1689 р. приймається «Білль про права» — нормативно-правовий акт, що став багато в чому рубежем для історії англійської монархії. У своїх тринадцятьох статтях «Білль про права» чітко встановив конституційні гарантії влади парламенту, обмеживши компетенцію короля в законодавчій, судовій, фінансовій і військовій областях. Фактично, були закладені правові основи конституційної монархії, був знайдений компроміс між буржуазією, що набирала силу, і дворянством.

Цей компроміс був знайдений в основних питаннях у розвитку суспільства і став важливою умовою в виникненні концепції Джона Локка, основним соціально-філософським твором якого стали “Два трактати про цивільне правління” (1679—1681 р.) у момент загострення відносин; між короною і парламентом, незадовго до “славної революції”. З самого початку Локк рішуче порвав з ідеями Гобса - традицією відносини до монархії.

Дж. Локк додав теорії поділу влади характер універсальної доктрини. Ним були розвиті її основні положення: про здійснення законодавчої влади через виборний представницький орган, про неприпустимість представницькому органу займатися виконанням законів, про створення в зв'язку з цим, постійно діючого органу. Він писав, що в конституційній державі може бути всього одна вища влада - законодавча, якій всі повинні підкорятись. Монарх, як глава виконавчої влади, покликаний був “використовувати силу держави для збереження суспільства і його членів”. Його діяльність строго регламентувалася законами, виконування яких було його найпершим і найголовнішим обов'язком. Міністри, що керують державою, повинні були нести відповідальність перед парламентом. Судді, як “стражі законів”, визнавалися незалежними від волі правителя. Саме в силі законів бачилася гарантія безпеки держави в цілому і кожної окремої людини[7].

Дж. Локк у своєму вченні стверджує, що держава була створена по взаємній згоді людей для захисту їхнього життя, волі і майна. Для виконання цього завдання політична влада наділяється правомочністю видавати закони і застосовувати для виконання цих законів силу суспільства. Законодавча і виконавча влади у своїй діяльності незалежні, але обидві ці влади мають над собою вищого суддю в особі народу, що володіє правом притягувати до відповідальності будь – яку владу. Законодавчій владі в особі народу належить виключне право видавати закони, обов'язкові для всіх. Відрізняючись один від одного своїми функціями, ці влади, за Локком повинні бути розділені, тому що в противному випадку правителі одержують можливість звільняти себе від підпорядкування законів і пристосовувати їх до своїх приватних інтересів.

Таким чином, поділ влади було для Дж. Локка справою практичної зручності і практичної доцільності. Він визначає основні напрямки і принципи дослідження політичної влади: поділ і взаємодія влади, необхідність їхнього зв'язку і співпідпорядкованості, представницький характер законодавчої влади, верховенство закону, незалежність суддів.

Остаточний теоретичний варіант цієї концепції, що одержав загальне визнання, був розроблений Шарлем Луї де Монтеск'є (1689-1755). У 1748 р. він видав твір “Про дух законів”, ще при житті французького мислителя визнане сучасниками найвидатнішим добутком XVIII століття[8].

Основна мета, що поставив перед собою Монтеск'є — вивчити все різноманіття застосування фундаментальних принципів права в постійній зміні умов життєдіяльності людей. Погоджуючись з Аристотелем у тім, що держава повинна розглядатися в плані кінцевої мети його існування — благого життя співтовариства і що ціль правління складається в пристосуванні універсально визнаних принципів справедливості (природного права) до особливостей того чи іншого народу, Монтеск'є виявляє причини, по яких ідеальні умови людського існування ніколи не можуть бути досягнуті. Маються перешкоди чисто психологічної властивості — природа самого людського матеріалу, а також чисто фізичні обмеження, зв'язані з особливостями середовища, що формує основу життя.

Аналіз Монтеск'є природи держави створив йому репутацію засновника емпіричної й експериментальної школи в політику. Він постійно захищав положення про те, що найкращої форми держави не існує, наполягаючи на неможливості абстрактного походу до даної проблеми. Захищати переваги монархії перед республікою даремно без попередньої відповіді на питання — коли, де, для кого. Розділивши форми правління на республіканські, монархічні і деспотичні, Монтеск'є підкреслював те важливе розуміння, що держави не слід розрізняти тільки по зовнішніх проявах, але насамперед відповідно до домінуючих принципів, що вони виражають. Відповідно, руйнування пануючого принципу веде до краху та зникнення самої держави.

Теорія поділу влади розроблялася Монтеск'є в визначенні пошуку механізму забезпечення волі людини. Цій меті відповідає правління закону, а не людей, неприпустимість невиправданої концентрації влади. Законодавча, виконавча і судова функції не можуть виконуватись одним і тим же органом. Людина не може бути суддею у власному, чи справі виконувати рішення, що він сама його прийняла.

Той же принцип застосований у відношенні до держави.


Популярні роботи

Останні реферети