Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні - Страница 5

Индекс материала
Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Страница 9
Страница 10
Страница 11
Страница 12
В сучасних умовах хотілося б звернути увагу на три “складові”, які у своєму взаємному зв’язку та взаємній згоді створюють нероздільне ціле. По-перше, теорія розподілу влади , як і раніше націлена на те, що б попередити перевищення однієї з влад над іншими, утвердження авторитаризму і диктаторського режиму в суспільстві. По-друге, теорія розподілу влади передбачає систему стримувань та противаг, спрямовану на те, що б звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу або відомчого патріотизму. По-третє, досягається кооперація взаємних напрямків та дій. В реалізації вимог теорії розподілу влади тенденцією стає раціоналізація і оптимізація діяльності держави, його різних структур і на цій основі підвищення ефективності всього механізму управління державними справами.

У кожної влади є своє місце і призначення, про що підеться далі. В цих розстановках можуть бути суб’єктивні підходи, які в значній мірі визначені характером і звичаями державного устрою. Ця теорія не займається ієрархією відносин між владами. Не випадково вивчення “влад” в курсах з конституційного права в різних університетах будується не однаково. Якщо слідкувати одному з найбільш авторитетних популярних в США курсу конституційного права, написаному професором Гарвардського університету Л. Трайбом, то після невеликого загального введення необхідно починати з судової влади. В багатьох інших країнах перевага віддається законодавчій владі. Це є характерним для Великобританії, Франції і ФРН.

Отже, дискусії про те, яка із влад є головною, первинною, важливішою, мабуть – безкінечні, але не в цьому справа. Суть теорії розподілу влади якраз в цьому і полягає, щоб уникнути конфліктів, які народжуються протистояннями влад, прагненням їх зайняти верхню “сходинку влади”. Розділення функцій меж державними органами відбувається таким чином, щоб скласти необхідну єдність, взаємозалежний комплекс, який би забезпечував погоджене управління державними справами.

Демократична організація держави передбачає, що носієм законодавчої влади виступає парламент. Положення про те, що парламент уособлює законодавчу владу, ясно зазначено в Конституції США 1978 року: “всі законодавчі повноваження, цим встановленні, передаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається із Сенату і Палати представників” (ст.1). Конституція Франції 1958 року, щодо цього містить просту, але чітку формулу: “Закони приймаються Парламентом” (ст.34). В Конституції Мексики зазначено: “Законодавча влада в Мексиканських Сполучених Штатах покладається на Генеральний конгрес, який складається із двох палат: Палати депутатів і Палати Сенаторів” (ст.50).

Функції парламенту, як правило, не обмежуються прийняттям законів, що в багатьох державах визначено конституціях в Іспанії, наприклад, Генеральні Кортеси здійснюють владу держави, приймають його бюджет, контролюють діяльність Керівництва і здійснюють інші повноваження, які покладені на них Конституцією (ст 66, п. 2). Трактовою повноважень парламенту в Великобританії практично безмежна: йому дозволено приймати закон по різних питаннях, без всяких обмежень. Ніякому іншому органу не надано право приймати акти, які стоять над законами парламенту.

Перегляд попередніх підходів до теорії розподілу влади в колишньому Союзі обумовив необхідність чіткого визначення ролі і місця законодавчої влади в системі державного управління. Попереднє становище справ не могло залишатись незмінним. Воно не дозволяло реформувати, а в багато чому і створювати заново конституційну систему володарювання, закріпити основи демократичної правової держави, забезпечити захист інтересів, прав і свобод людини. Раціональний розподіл державних функцій закономірно повинно прийняти відповідні інституційні форми, підкріплятись налагодженими, збалансованими відносинами Верховної Ради з іншими державними структурами. Положення Конституції 1977 року, визначаючи організацію і діяльність Верховної Ради СССР, не підходили до нових умов. Найвищий орган законодавчої влади держави був залежний від управлінського, в першу чергу, від партійного апарату. Поширені лозунги про повновладдя Верховної Ради СССР не могли бути реалізовані по певних внутрішніх і зовнішніх причинах.

До зовнішніх – характер політичного режиму, який склався в державі

До внутрішніх - модель Верховної Ради.

Підвищення позицій Верховної Ради було пов’язано з реалізацією ідей демократичного представництва. Однак, слід відмітити, що довгий час Верховній Раді відводилось роль “державного реєстратора партійних рішень, їх перекладача на мову Закону”[30]. Не випадково закони того часу повторювали не лише зміст, але й риторику цих рішень. Склад Верховної Ради СССР визначався головним чином в партійному апараті, де встановлювались класові, національні, вікові, професійні та інші критерії, затвердження кандидатів. Голосування проводилось без будь – яких альтернатив.

Перетворення в життя принципу розподілу влади в значній мірі залежить від перебудови самих основ соціально – економічної і політичної системи суспільства. Здавалось, що перебудова, яка проголосила ідеї “підробленої демократії і соціальної справедливості, зможе швидко досягти успіху на головних своїх напрямках. Але перебудова здалась складним процесом, що в значній мірі відбилось на функціях Ради. Хоча на сьогоднішній день СССР більше вже не існує, його досвід може послужити добру службу республікам, які формують свою незалежність.

Тут було б доцільно повернутись до періоду перебудови, а точніше до 1988 року – до часу виборчої реформи. Звичайно, що оцінка її виборчої системи, так і результат виборів 1988 року не може бути однозначною. Народжувана демократія в той час була слабою, не мала ні досвіду, ні міцних традицій і наштовхувалась на міцні опори з боку консервативних сил.

Мабуть, немає основ повертатись до дискусій про плюси і мінуси прямих виборів від організацій. Досвід показував, що вони менш демократичні по відношенню до виборів депутатів по округах. До мінусів слід віднести ту обставину, що в виборчому праві появились елементи нерівності, слабкі опинились зв’язки депутатів від громадських організацій з населенням, спостерігалось замкнутість, свого роду клановість в виборі кандидатів.

Якщо спів ставити розвиток “влад” в сучасному світі, то без особливої складності з’ясовується, що найбільшою динамікою відзначається виконавча влада. В багатьох країнах введені нові форми й методи їх здійснення.

Це не означає, що інші гілки влади є консервативними і залишаються статичними. Виконавча влада більш сприйнятлива, чуттєва до перебігу подій, пов’язана з багатьма тисячами ниток, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню тоді, коли не лише уловлюються і відображаються зміни, які відбуваються, як в суспільстві в цілому, так і в окремих цього сферах, але передбачають такі зміни, створюють перед посилання для їх приходу і видозмінюються разом з ними, пристосовуються до нових умов.

Тенденцією останніх десятиліть стало відносне посилення, зміцнення виконавчої влади. Така тенденція може розвиватись, як відкрито, так і підступно, до певного моменту непомітно. Характерно, що міцна і авторитетна виконавча влада стає необхідною в умовах коли в суспільстві не мають погодженості інтереси різних політичних сил, створюються критична ситуація. Закони перестають відігравати попередню роль, а парламент самостійно не в змозі переломити негативні наслідки. Виконавча влада в попередньому становищі неспроможна ефективно здійснювати свою діяльність.

Динамізм виконавчої влади криється в її функціях, умовно яких називають правозастосовчими.

Слідуючи теорії розподілу влади, не можна не підкреслити зв’язаність виконавчої влади з законом. В законі встановлюється завдання й компетенція основи організації і форми діяльності установ виконавчої влади. З одного боку закон – це обов’язки і обмеження, які повинні сурово дотримуватись виконавчою владою. З другого боку – вихідна база для вільного розвитку виконавчої влади. Законодавче регулювання в цій сфері призначено сприяти досягненню максимально можливого результату.

Разом з тим потрібно сказати і про інші властивості виконавчої влади. Її функції при всьому бажанні неможливо вмістити в такі досить широкі поняття як виконання законів і правозастосовча діяльність. В умовах коли необхідно швидко реагувати на ситуацію яка змінюється в суспільстві або в окремих областях, виконавча влада найчастіше не може мати законодавчу основу для вирішення актуальних питань поточної політики, як фундаментальної тат і зовнішньої. В межах загальних повноважень виконавча влада використовує конкретні заходи за своїм бажанням.

Проблеми виконавчої влади привертали увагу юридичної науки з давніх давен. В дореволюційній Російській літературі керівництву найчастіше відводилось головна роль в системі розподілу влади, тому що законодавство визначалось тільки керівними началом т державного володарювання, а не здійснювалося саме володарювання над конкретними відносинами, але законом установлювались і не представляє безпосереднє розпорядження силами держави

В радянські часи поняття виконавча влада дуло присутнє, головним чином в працях, які висвітлювали інститути капіталістичної держави і права але із негативним сприйняттям. В конституційному устрої СРСР про виконавчу владу не зазначалось. Що стосується керівництва, міністерств і відомств, союзних і республіканських, а також місцевих виконкомів і розпорядчих органів, то всі вони відзначались державним та адміністративним правом. Розвиток виконавчої влади в колишньому союзі передбачав не тільки зміни в тлумаченні її призначення, але і послідовне введення в життя самих інституційних реформ. Для змін в формуванні виконавчої влади перш за все потрібно було почати з того, що б організаційно уособлювати, вичленувати структуру виконавчої влади. Необхідно щоб на основі чіткого розподілу функцій були закріплені права і обов’язки певні міри відповідальності. Інакше виконавча влада не може відповідати своєму призначенню. Найбільш рішучий крок в цьому напрямку був зроблений із введенням інституту Президента. Як відомо в колишньому СССР довгий час функції глави держави здійснювалось колегіальним органом Президіумом Верховної Ради. Одноособовий президент відкидався, тому що це вважалося менш демократичним інститутом. Але реальне пояснення полягало в тому що одноособовим керівництвом держави був Генеральний секретар ЦК КПРС. Інститут президентства на введений на рівні Союзу РСР, потім в інших Республіках. На сьогоднішній день цей інститут отримав всезагальне розповсюдження в колишніх республіках Союзу. Аргументи проти Президентських посад зводились до того, що таким чином послаблюються центральна влада, здійснювала лише зворотній вплив. Встановлення інституту президентства має під собою об’єктивні основи.


Популярні роботи

Останні реферети