Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні - Страница 7

Индекс материала
Курсова робота на тему: Механізм стримувань і противаг в системі розподілу влади в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Страница 9
Страница 10
Страница 11
Страница 12

З метою уникнення можливої узурпації влади Верховною Радою України, в Конституції закріплено цілий ряд противаг і стримувань , щодо парламенту. Слід розрізняти правові та інституційні противаги. Серед правових противаг Верховній Раді слід відзначити:

1. Особливий порядок прийняття законів.

2. Ускладнена процедура внесення змін до Конституції.

3. Внесення змін до першого, третього і тринадцятого розділів Конституції потребує затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає Президент.

4. Окремі положення Конституції стосовно прав людини взагалі не можуть бути предметом перегляду.

Перед тим, як перейти до інституційних противаг Верховній Раді, слід сказати, що інституційними противагами є наділення певних органів спеціальними повноваженнями щодо стримування влади парламенту. В Україні такими повноваженнями наділений Президент України, Кабінет Міністрів України та Конституційний Суд України.

Насамперед, думаю необхідно розглянути противаги Верховній Раді з боку Президента.

До них слід віднести:

1. призначення Президентом всеукраїнського референдуму, щодо змін до Конституції (ст.106 п.6).

2. важливою противагою Верховній Раді є можливість Президента достроково припинити повноваження, якщо протягом тридцяти днів пленарні засідання не можуть розпочатися.

3. в той же час у сфері законодавства Президент України має свої важелі впливу на парламент. Серед них слід назвати:

a. Право законодавчої ініціативи Президента у Верховній Раді України. До того ж , законопроекти, визначені Президентом України, як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово (ст.93 Конституції України).

b. Президент підписує й офіційно оприлюднює закони, прийняті парламентом. При цьому він може скористатися правом відкладального “VETO”.

Таке право, надане главі нашої держави Конституцією, виключає ситуацію, до якої Президент виконував би своєрідну роль “державного нотаріуса”, на якого лише покладається функція без заперечень підписувати закони, прийняті парламентом. Тут необхідно уточнити деякі деталі. Відповідно до статті 94 Конституції Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, бере до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо аргументи Президента не вплинули на рішення Верховної Ради і під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий не менше як двома третинами її конституційного складу, президент України зобов’язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом 10 днів. В Основному Законі, на жаль, не вказано, в які строки парламент зобов’язаний розглянути заперечення Президента. Виникають також ситуації, коли під час повторного розгляду закону знову приймається Верховною Радою не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, як цілого вимагає Конституція, а Президент не підписує та офіційно не оприлюднює цей закон протягом десяти днів, хоч він це і зобов’язаний зробити. Так, наприклад, сталося з законом “Про місцеві державні адміністрації,” який Президент кілька разів повертав на повторний розгляд. Верховна Рада неодноразово долала “veto” Президента, але закон, незважаючи на те, що це суперечить Конституції, не був ним підписаний. Враховуючи таку ситуацію доцільно було б доповнити частину четверту статті 94 Конституції України такими словами: “У разі, якщо такий закон не буде підписаний і офіційно оприлюднений Президентом України протягом встановленого строку, то він вважається схваленим Президентом і Верховна Рада України має право його офіційно оприлюднити”. Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема в США.

Конституція України передбачає ще одну, тимчасову за своїм характером форму участі Президента України у здійсненні законодавчої влади. Згідно з пунктом 4 розділу xv Конституції ( “Перехідні положення”) Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалення Кабінетів Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради. “Такі правові акти Президента не базуються на основі закону, не приймаються для їх виконання і не обмежені їх рамками, а тому вони не є підзаконними актами і по суті мають силу закону. Зараз це право глави держави ще не стало засобом нормативного забезпечення економічних перетворень, проте вже реальні стали такі речі як:

a) Розбалансованість і неузгодженість правової системи України, одна з причин яких – наявність фактичного двох законодавчих центрів.

b) Різниця між законодавчою і виконавчою владами стає менш помітною, розмежування повноважень – ілюзорними, особливо якщо додати до цього ще й звичку Верховної Ради видавати постанови з питань компетенції уряду.

c) Як наслідок, знищується відповідальність гілок влади за роботу, у своїй “дільниці”[35].

Незважаючи на наявність зазначених вище важелів впливу на Верховну Раду, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії з нею, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм уже знайдена - це діяльність представництва Президента у Верховній Раді. Ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади могла б стати систематична участь Президента у роботі Верховної Ради України.

Дуже важливо, щоб у Конституції були встановлені основи взаємин уряду республіки з парламентом, бо, як показує практика, саме у цій сфері буває найбільша кількість різних непорозумінь та суперечок. Саме через це в Конституції Франції, наприклад, крім спеціального розділу про уряд, існує ще один розділ, який так і називається: “Про відносини між парламентом і урядом”, в якому конкретно вирішується, з яких питань і в якому порядку парламент приймає закони, яку участь і в яких формах бере уряд у здійсненні законодавчої процедури.

В Україні Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи й активно використовує його. Це право є могутнім засобом впливу однієї гілки влади на іншу. Інтенсивна діяльність уряду у сфері нормо творчості обумовлюється тим, що перед ним стоять специфічні завдання, для вирішення яких необхідна відповідна законодавча база. Прикро, але Верховна Рада нерідко диктує урядові, які саме законопроекти готувати. Кандидат юридичних наук В. Климко вважає, що “така практика неприпустима; ситуація, за якою політично безвідповідальний орган (Верховна Рада України) може давати обов’язкові приписи політично відповідальному органу (Кабінету Міністрів України), суперечить логіці й, зрештою, здоровому глузду[36]. Справді, Верховна Рада ще жодного разу не взяла на себе відповідальність за ті з ухвалених законів, які виявились невдалими або й завдали прямої шкоди певній сфері суспільного життя.

Однак із засобів впливу на Верховну Раду з боку уряду є те, що лише за його погодженням парламент може бути розпущений главою держави. Кабінет Міністрів України також розробляє державні програми соціально-економічного розвитку, розробляє й виконує Закон “Про державний бюджет” (в ньому, зокрема, міститься план видатків на утримання законодавчого органу, та інші). Цим самим певною мірою спрямовується діяльність Верховної Ради України. Але, проте, конфлікти, що виникають між Кабінетом Міністрів і парламентом, як правило, закінчується не на користь останнього. Це й зрозуміло: адже уряд позбавлений права ставити перед Президентом питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, тоді як вона може висловити недовіру урядові

Хотілося б звернути увагу на те, що Конституція України не передбачає механізму впливу на Верховну Раду України в тому випадку, якщо вона не схвалює необхідних для суспільства законів, в тому числі таких, що передбачені банкетними нормами Конституції України. “Це веде до не правової ситуації, в тому числі до прямих перешкод у реалізації громадянами їх прямих конституційних прав і свобод, до зростання соціальної напруги. І справа не в депутатах, які нібито “не дбають про народ”. Суб’єкт державно-правових відносин визначає свою поведінку саме так, як це йому дозволяють правила, сформульовані Основним Законом[37]. За відсутності механізму впливу на парламент з боку виконавчої влади в депутатів відсутні жодні спонукання до пошуку компромісів і до ефективної законодавчої роботи.

Інший випадок: Верховна Рада не надає згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, і робить кілька разів, в той час як встановлений строк формування уряду - 60 днів. Після цього випадку Україна має шанс залишитись без сформованого, на законних підставах, уряду, взагалі. Для правового виходу України з правової кризи парламент по суті примусить главу держави погодитись з кандидатурою, яка влаштовує більшість у Верховній Раді[38]. У цьому разі компроміс між Президентом і парламентом у питанні формування уряду досягнуто не буде, а це чи не основна характеристика правової конструкції “змішаної республіки”, якою є Україна.

Певні противаги парламенту існують з боку Конституційного Суду України.

Він одержав право тлумачити Конституцію і закони України (раніше це право належало Верховній Раді ). Також він може визначати парламентський акт неконституційним і як наслідок, недійсним. Проте, відносно актів законодавчої влади повноваження Конституційного Суду обмежуються наступнім контролем.

Попередній конституційний контроль щодо законів Верховної Ради, а отже інших підвідомчих Конституційному Суду України нормативних актів не передбачено, за винятком міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Аналогічне положення міститься в статті 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Проте є потреба записати в Законі положення про безпосередню дію рішень та висновків Конституційного Суду та безпосереднє застосування Конституції України у випадку виникнення прогалин в правовому регулюванні внаслідок визначення нормативного акту неконституційним. Виходячи з конституційного положення про втрату чинності законами та іншими правовими актами з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, стаття 74 згаданого Закону необхідно доповнити нормою щодо перегляду в установленому порядку в установленому порядку не лише рішень судів загальної юриздикції, а й рішень інших органів, в основу яких покладено акти, визнані неконституційними.

За чинним законом Конституційний Суд України не може навіть звернути увагу законодавця рішенням, яке моє правові наслідки, на прогалини чи неузгодженості в законодавстві, або виступити із законодавчою ініціативою, з питань свого відання, як це може зробити Конституційний Суд Російської Федерації[39].


Популярні роботи

Останні реферети