Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Міжнародні економічні відносини в Україні - Страница 17

Индекс материала
Курсова робота на тему: Міжнародні економічні відносини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Страница 9
Страница 10
Страница 11
Страница 12
Страница 13
Страница 14
Страница 15
Страница 16
Страница 17
Страница 18
Страница 19
Страница 20
Страница 21
Страница 22
Страница 23
Страница 24
Страница 25
Страница 26
Страница 27
Страница 28
Страница 29
Наступна угода була підписана у жовтні 1956 року, за якою Франція погоджувалася на політичне об»єднання Саару з Німеччиною з 1 січня 1957 року і на об»єднання економічне після 3 років перехідного періоду.

70. Карибська криза

Міжнародні відносини у 50-ті -60-ті pp. багато в чому визначалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увійшли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійснено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж-Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф.Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів американського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США - з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі поважати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp.

Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжнародної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухвалено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфронтації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжнародну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

71. Становлення дипломатичних відносин між СРСР та ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт. Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословаччини, СРСР.

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, не закликав до силового по­вернення втрачених територій. На Сході він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втручання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. 3, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і ФРН і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

72. Доктрина Хальштейна

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

73. Заключний етап НБСЕ у Хельсинкі.

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів.Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань.У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею.Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

9. Співробітництво між державами.Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом.Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

ý Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

74. «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

ý Справжнє ім'я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в 1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940— 1945 рр., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР.


Популярні роботи

Останні реферети