Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Міжнародні економічні відносини в Україні - Страница 18

Индекс материала
Курсова робота на тему: Міжнародні економічні відносини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Страница 9
Страница 10
Страница 11
Страница 12
Страница 13
Страница 14
Страница 15
Страница 16
Страница 17
Страница 18
Страница 19
Страница 20
Страница 21
Страница 22
Страница 23
Страница 24
Страница 25
Страница 26
Страница 27
Страница 28
Страница 29
Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика»якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

ý Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

75. Радянсько-югославський конфлікт.

Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації, допомогли вигнати з Албанії італійських фашистів. Тільки восени 1944 р. Радянсь­ка Армія пройшла північно-східною частиною Югославії, просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусил­лями Народно-визвольної армії Югославії.

Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну во­но одразу приступило до колективізації сільського госпо­дарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія висту­пила проти англо-американського впливу в Західній Єв­ропі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами.

Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й перемож­ця.

В червні 1948р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югос­лавські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській ком­партії немає демократії, встановився «турецький, теро­ристичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КПЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.

В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів.

Процеси над «тітовськими агентами» призвели до по­дальшого загострення відносин країн «народної демо­кратії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.

У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна ре­золюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважли­вішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про при­пинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.

Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші краши ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 р., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні від­носини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуніс­тичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали від­носини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перева­гу підтримці країн Азії й Африки.

76. Угорська криза 1956 року та реакція світового співтовариства.

Подальшій сталінізації країн Східної Європи по­клала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не від­гукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційо­вані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені про­летаріату й заради приведення його до влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі.

Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтрим­ки Радянської Армії.

Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність ра­дянських військ у країнах Східної Європи могла ви­правдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.

Величезний резонанс не тільки в СРСР, а й в усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насампе­ред славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.

Оскільки «молодші Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще ско­піює радянську модель соціалізму, їхнє становище в краї­нах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.

«Угорським Сталіним» був М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві.

Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині.


Популярні роботи

Останні реферети