Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Курсова робота на тему: Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини в Україні - Страница 2

Индекс материала
Курсова робота на тему: Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4
Страница 5
Страница 6
Страница 7
Страница 8
Тільки дотримуючись таких "правил гри" можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота.

Із самого початку свого існування система золотомонет­ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль­ність. Достатньо сказати, що тільки австрійський талер та американський долар після війни за незалежність були єди­ними провідними валютами Європи і Північної Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світо­вою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст з 1815 по 1914 рр.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стан­дарту було те, що за цих умов практично повністю виключа­лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо­середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо­вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю­вання, використання у конкретних напрямах економічної політики.

Система золотозливкового стандарту — перехідна фор­ма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже­ний певними, досить великими сумами

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе­ренції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичу­ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно­земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві­валентом золота.

Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за­кордонних авуарах *, обмінних на золото.

Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціону­вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив­ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї­нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре­зервні засоби;

• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко­номічної структури господарювання, що базувалася на рин­кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа­ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле­них відомим англійським економістом, фінансистом та дер­жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став­ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:

• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга­ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за­собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит­них відносин;

• володіти певним запасом стійкості для можливого най­більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга­нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону­вання світового господарства і пристосуватися до них;

• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас­ників світогосподарських зв'язків.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо­ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.

3. Бреттон-Вудська валютна система

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру­гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра­вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю­ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава­ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу­валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак­том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною.

Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти*, статус яких одержали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на­явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са­мого початку виконував роль резервної валюти лише част­ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак­тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно­го боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан­дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", складо­вими частинами якого були статути Міжнародного валютно­го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз­витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних об­межень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраж­дали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валют­ного резерву для проведення стабілізуючих операцій на ва­лютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що на­давалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (мас­штабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснювати­ся лише за відповідною санкцією МВФ.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фак­тично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.

Першим кроком на шляху до формування нової валют­ної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запози­чення, а поворотним моментом стала відмова США від віль­ного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.


Популярні роботи

Останні реферети