Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Реферат на тему: Основні права людини. Юридичні гарантії забезпечення прав людини в Україні

Индекс материала
Реферат на тему: Основні права людини. Юридичні гарантії забезпечення прав людини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4

 

 

 

Реферат на тему: Основні права людини. Юридичні гарантії забезпечення прав людини в Україні

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Права людини, їх природа та види.

1. Генеза поняття “права людини”.

2. Основні чи конституційні права?

3. Види основних прав людини.

Розділ II. Юридичні гарантії забезпечення прав людини.

1. Внутрідержавні гарантії забезпечення прав

людини.

А. Закріплення гарантій забезпечення прав людини в національному законодавстві.

Б. Юридичні процедури реалізації прав людини.

В. Юридичні засоби охорони прав людини.

Г. Юридичні засоби захисту прав людини.

2. Міжнародні гарантії та механізми забезпечення

прав людини.

А. Функції і повноваження ООН в сфері прав людини.

Б. Регіональне співробітництво в галузі прав людини.

Висновки.

Література.

ВСТУП

В умовах всезростаючої ролі права в житті суспільства на перший план цілком закономірно вийшли юридичні питання, пов’язані з правами особи.

Права людини, їх генеза, соціальне коріння, призначення - одна з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.

Права людини - складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції класів, що знаходилися біля влади.

Спочатку розвиток інституту прав людини здійснювався в межах національного законодавства, хоча значення деяких актів не обмежувалось їх юридичною обов’язковістю у визначених національних правових системах. Такі акти сприяли розвитку суспільної свідомості і в інших країнах.

Важливим кроком в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які висунули не тільки широкий набір прав людини, але і принцип формальної рівності, який став основою універсальності прав людини, який надавав їм дійсно демократичний характер.

Подальшим етапом поглиблення і розвитку переліку прав людини була друга половина XX століття. Після Другої Світової війни, яка супроводжувалася грубими масовими порушенннями прав людини, вони виходять поза межі внутрідержавної проблеми і стають предметом постійної уваги світового співтовариства. Визнання Загальної декларації прав людини і основних свобод Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду всіх форм расової дискримінації та ряду інших важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском в розвиток цивілізації і культури XX століття.

В даній роботі розглядається складний комплекс проблем пов’язаних з походженням поняття “права людини” його змістом, та основними видами прав людини. Робиться спроба визначити різницю між основними та конституційними правами людини. Особливе місце в курсовій роботі займають питання юридичних гарантій забезпечення прав людини. Зокрема забезпеченість прав людини як на державному так і на міжнародному рівні.

Права людини повинні здобути провідне місце в політико- правових доктринах і в практиці сучасної України. Наше суспільство стане вільним , демократични, гуманним тільки тоді коли на практиці буде втілений в життя конституційний принцип, зафіксований в ст. 3 Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людииною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Історія показує, що кожному поколінню потрібно захищати права особи, що людству ще невідома ситуація, при якій не потрібні були б зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по свому відповідає на вічний виклик історії, пов’язаний з відстоюванням таких цінностей як права і свободи Людини.

Розділ I. Права людини, їх природа та види.

1. Ґенеза поняття “права людини”.

Права людини невіддільні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивідів. Права людини органічноо вплетені в суспільні відносини, вони є ноомативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Такі права, як право на життя, на гідність, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь в політичному процесі та ін., є необхідними умовами влаштування життя лидини в цивілізованому суспільстві, повинні бутти беззастережно визнані і захищені державою.

До змісту прав людини і їх розподілу в суспільстві необхідно підходити конкретно-історично. Історично права людини змогли розвинутися і в результаті буржуазних революцій отримати універсальнний характер для ряду регіонів світу, зокрема в США , Західній Європі завдяки поступовому прогресу по шляху до свободи, яка розкріпачує особистість і забезпечує формальну рівність всіх перед законом. В становленні прав і свобод людини велику роль відіграло ідеологічне, доктринальне підґрунтя - вчення про природні природжені права людини, які незалежні від позицій і свавілля державної влади; ціль останньої - забезпечення прав, визначених природою або Творцем[1] . Панувавші до появи природньо правових ідей етатиські погляди орієнтовані на підкорення індивіда державі як верховній силі, наділеній правом розпоряджатися долею людей на свій розсуд. Природньо-правова концепція акцентує увагу на автономії особистості її індивідуальності.

Одночасно з появою природньо-правової доктрини виникають погляди, які, незаперечуючи значимості держави, висловлюють певні застереження його ролі в житті суспільства. Таких поглядів дотримувались представники буржуазного лібералізму та індивідуалізму - Вільгельм Гумбольд, Бенжамен Констан. Джон Стюарт Мілль також відзначає шкідливість посилення державної влади без крайньої необхідності[2]. Іншими словами, ідея природних природжених прав людини покликана запобігати всевладдю держави, яка перешкоджає розвитку свободи, індивідуалізму та автономії особистості.

Протилежною по змісту природньо-правовій доктрині є позитивістський підхід особи до природи права людини і взаємовідносин з державою. Згідно цього підходу права людини, їх об’єм і зміст визначаються державою, яка “дарує” їх людині, здійснюючи по відношенню до неї патерналістичні функції.

З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і суть прав людини.

Поряд з цим розбіжності природньо-правового і позитивістсського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності, перш за все, обмеження влади держави правами людини не повинно вести до зменшення її ролі яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в наданні їм законодавчої, тобто загальнообов’язкової форми.

Мета природньо-правової доктрини - обмежити претензії держави на свій розсуд визначати об’єм прав і свобод людини, не рахуючись з необхідними для нормальної життєдіяльності індивіда набору прав, які об’єктивно притаманні йому від народження, і тому є невід’ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави[3]. Держава не може не визнавати права людини на життя, гідність, недоторканість власності, житла. І хоча ці права належать людині від народження, але захищеність їм надає юридична форма, тобто форма закону. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі, яка зобовязана взяти на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, але і їх законодавчого формулювання. Особливе значення має запис цих прав в Конституції.

Практика держав, які визнають природньо-правову доктрину походженняправ людини, однак невідкидає їх позитивістського оформлення, і природньо-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову “енергію”, а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.

Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки “батьки-засновники” виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року[4]. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев’ята поправка, що перелік у Конституції “ певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом”[5].

Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природньо-правового і позитивстського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.

З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерельного конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: “Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об’ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і надпозитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою”[6]

Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті “Ієрархія конституційних норм і її фукція в захисті прав людини” розрізняє природні права людини, основні права і права відповідаючі Конституції.

На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природнього права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в приамбулі Загальної декларації прав людини.

Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без вийнятків з давен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в Конституції[7].

Західнонімецький вчений К. Штерн пише: “Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природньо-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини . Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні”[8]

Таким чином, ми спостерігаємо в конситуційній і судовій практиці зарубіжних країн пом’якшення протиснояння природньо-правових і позитивістських підходів. При чому практика іде по шляху позитивного закріплення природніх прав і принципів. Це сприятлива тенденція, яка знімає протистояння і крайнощі вказаних доктрин - незахищеність природніх прав людини поза державним закріпленням і віддалення позитивістського вченя від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Саме розрив позитивізму з переліченими цінностями дозволив широке його використання тоталітарними режимами, зокрема Радянський Союз, який категорично заперечував вчення про природні права і завжди виступав “благодійником” по відношенню до народу, який отримав свої права по милості всесильної держави. Конституція України визнала, що “права і свободи людини є невідчужувані та непорушними “(ч.2 ст.21 Конституції України). Поряд з цим Конституція містить позитивістське закріплення широкого переліку прав і свобод, і це не суперечить сучасній конституційній практиці. Визнаючи природні невідчужувані права людини законодавець намагається закріпити їх в основних конституційних правах і свободах і забезпечити системою гарантій і механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційний, судовий, адміністративний захист, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і т.п.).

Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважачи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

2. Основні чи конституційні права? Досліджуючи права людини виникає питання: що розуміти під основними правами, чи можна ототожнюнювати з конституційними правами? Відсутність чіткого формулювання в ряді конституцій утрюднює відповідь на це питання. Однак, на думку автора, основні права індивіда - це конституційні права. Основні права є суб’єктивними. Ця істина, яка сьогодні очевидна, в ході істоичного процесу неодноразово заперечувалась. Тільки на початку XX сттоліття в наслідок тривалих суперечок про поняття суб’єктивного права взагалі і основних прав в особливості кристалізувалося нове розуміння основних прав як суб’єктивних, що дало можливість громадянину посилатись на них перед лицем владних структур[9].

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність в створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, що також є основними правами людини. Ці основні права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особистості, визначили ту межу, нижче якої держава не може опускатися. Це значить, що права і свободи людини перестали бути об’єктом тільки внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Сьогодні об’єм прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого сіспільства, але і “розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем світ, тим значніший вплив на права і свободи міжнародних фактоів”[10]

Прийняття Міжнародного Білля про права людини, який включає Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1976 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1976 р.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976 р.) внесло корінні зміни в правосуб’єктність людини, яка стала суб’єктом не тільки внутрідержавного, але і міжнародного права. Згідно міжнародного законодавства всі особи, які проживають в державі учасниці Пактів або на які поширюється юрисдикція цієї держави, мають можливість користуватися правами, передбаченими Пактами, без ознаки раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Це зобов”язує всі держави, які приєдналися до Пактів, привести своє національне законодавство у відповідність з вимогами Пактів. Після приєднання до Пактів створюється правова ситуація, при якій міжнародно-правові акти отримують приорітет над внутрішнім законодавством. Тому громадянин, політичні або громадянські права якого порушені, має право безпосередньо звернутися в Комітет з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.

Тому в сучасних умовах під основними правами людини, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейської соціальної хартії (1961 р.). Якщо яке-небудь основне право людини не увійшло в Конституцію держави то воно повинно бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права по відношенню внутрідержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співробітницта.

Розуміння під основними фундаментальними правами конституційних прав отримало досить широке поширення з середини XIX століття. В спеціальній літературі стало звичним розглядати конституційні права як основні права. Це знайшло відображення у Веймарській Конституції, було сприйнято Основним законом ФРН, а згодом рядом нових європейських конституцій. “Яке б визначення не вибиралося, мова, по суті, завжди йде про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і які, таким чином, отримують гарантії в основних законах держави”[11].

Виділення категорії основних прав людини однак не означає віднесення інших прав до “другорядних”, менш значимих, таких, що вимагають незначних зусиль по їх реалізації. Мова йде про інше. Основні права і свободи складають фундамент правового статусу індивіда, в них ґрунтуються можливості виникнення інших багаточисельних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Ці права дуже важливі для індивіда, його взаємовідносин з іншими людьми, суспільством і державою. Від основного права може відбруньковуватися значна кількість прав індивіда. Наприклад, ст. 21 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників. Це основне право породило інші права: право на участь у самоуправлінні, право висувати свого кандидата під час виборів, право вимагати звіт у обраного депутата, про виконання ним своїх обов’язків, право звертатись до депутата із запитом з будь-яких питань, повязаних із діяльністю останнього і т. п.

Частина 1 ст. 29 Конституції України закріплює право на свободу і особисту недоторканість кожного. Це основне право породжує цілу систему прав закріплених КК України, ЦК України, КПК України та інших нормативних актах.

Отже, основні фундаментальні права зафіксовані в Конституції держави і найважливіших міжнародно-правових актах є правовою базою для похідних, але не менш важливих її прав.

3. Види основних прав людини. Основні фундаментальні права і похідні з них інші права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини:

Особисті (громадянські) права визначають свободу людини ві сфері особистого життя, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. До громадянських прав відноситься право приватної власності, право на охорону сім’ї, материнства і дитинства, свобода совісті, увесь комплекс прав які забезпечують особисту безпеку і недоторканість людини, гарантують ефективні засоби судового захисту кожній людині у випадку порушення її прав, право на вілне пересування і вільний вибір місця проживання та інші, мета цих прав полягає в охороні і захисті особистої сфери, в якій проявляється індивідуальність і своєрідність людини.


Популярні роботи

Останні реферети