Центральна Всеукраїнська 

Онлайн Бібліотека

Українські Реферати


Реферат на тему: Основні права людини. Юридичні гарантії забезпечення прав людини в Україні - Страница 3

Индекс материала
Реферат на тему: Основні права людини. Юридичні гарантії забезпечення прав людини в Україні
Страница 2
Страница 3
Страница 4

Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкодження здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення прав людини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання).

Г. Юридичні засоби захисту прав прав людини. В разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує система відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації, відновлюються порушені права.

Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові , парламентскі, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходів захисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборона експлуатації механізмів, припиненя робіт тощо); 2) усунення перепон для їх здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3) визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевою належністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.

Теоретичний аналіз гарантій реалізації прав людини дозволить, на думку автора, більш чітко передбачити їх у законодавстві. Адже визнанняя і закріплення в законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасно супроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їх забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.

2. Міжнародні гарантії та механізми забезпечення прав людини.

Однією з характерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людини на сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленям у життя взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування і функціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним з найбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половині XX століття.

Роль контрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше уваги приділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітних універсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнородних відносинах немає наддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і норм міжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушення звзятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародного контрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості, ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долю всього людства.

Мета контрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій до держав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контролі за втіленням у життя міжнародних угод.

Інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманнітних сферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави, погоджуючись на на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини, беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків - права людини - втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю з боку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рис міжнародно-правового регулювання прав людини.

В сучасних міждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими, адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, а міжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольних органів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основі міжнародних угод по правам людини як універсального так і регіонального характеру.

А. Функції і повноваження ООН в сфері прав людини надзвичайно різноманітні. Фактично всі головні і значна кількість допоміжних органів ООН в тій чи іншій мірі займаються питаннями прав людини.

Головну відповідальність за виконання функцій Організації у сприянні загальної поваги і дотримання основних прав і свобод людини, несе Генеральна Асамблея ООН і під її керівництвом Економічна і Соціальна Рада (ст. 60 Статуту ООН). Повноваження Генеральної Асамблеї в області прав людини визначені в ст 13 Статуту ООН. “Генеральна Аасамблея, - підкреслюється в ній, - організовує дослідження і вносить рекомендації з метою . сприяння міжнародному співробітництву в галузі економіки, культури, освіти, охорони здоров’я і сприяння у втіленні прав людини і основних свобод для всіх, без ознак раси, статі, мови і релігії”[16]. Для здійснення своїх функцій в сфері прав людини Генеральна Асамблея у відповідності до ст. 22 Статуту ООН створює за необхідністю різноманітні допоміжні органи. Деякі з них створюються ad hoc, інші, є, по суті справи, постійними або функціонують тривалий час.

Згідно Статуту ООН, поряд Генеральною Асамблеєю відповідальність за виконання функцій Організації в області прав людини лежить на Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), яка працює під керівництвом Асамблеї. Для виконання покладених на неї функцій ЕКОСОР створює спеціальні комісії (ст. 68 Статуту ООН). У відповідності з цією статтею створені і активно функціонують Комісія по правам людини, Комісія по становищу жінок та Підкомісія по запобіганню дискримінації та захисту меншин, робота яких зосереджена виключно на питаннях які відносяться до прав людини.

В 1990 році Генеральна Асамблея прийняла рішеня створити Всесвітню конференцію по правам людини у Відні. Основною її метою, згідно резолюції Генеральної Асамблеї 45/155 від 18 грудня 1990 року, була оцінка ефективності методів діяльності і механізмів ООН в галузі прав людини і розробка конкретних рекомендацій по покращенню такої діяльності[17]. По ходу приготувань до Конференції та її проведення, вносились пропозиції, зокрема заснувати посаду Верховного комісара ООН з прав людини. На 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, після гострої дискусії 20 грудня 1993 року, прийняла резолюцію 48/141 про заснування поста Верховного комісара з прав людини[18].

Б. Регіональне співробітництво в галузі прав людини.

Поряд з сформованою системою універсального співробітництва держав в галузі прав людини, така діяльність здійснюється і на основі регіональних угод. Регіональне співробітництво доповнює форми універсального співробітництва, а в деяких відношеннях більш ефективно забезпечують основні права і свободи людини.

Згідно ст. 52 і 53 Статуту ООН, регіональна організації повинні були створюватись для мирного врегулювання “місцевих конфліктів”, а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради Безпеки. Однак згодом після прийняття Статуту ООН почали формуватися організації, мета яких - захист прав людини на регіональному рівні. Такі організації засновані на всіх континентах за вийнятком Азії. Старішою регіональною організацією є Рада Європи. 4 листопада 1950 року в Римі її члени прийняли Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 року.

Як підкреслюється в преамбулі Конвенції, її учасники поставили перед собою мету “зробити перші кроки” для здійснення “деяких прав”, перерахованих у Загальній декларації прав людини. Цінність Европейської Конвенції полягає не в зафіксованих правах і свободах, а встворенні механізму їх імплементації. “Цінність Конвенції, - пише французький вчений К. Васак, - визначається фактично її механізмом, а не правми, які вона захищає”. Вперше в історії людства, підкреслює він, існує міжнародний механізм, який функціонує поза державою і “втілює загальні цінності всього людства”[19].

На основі Конвенції були створені два органи - Європейська комісія по правам людини і Європейський Суд по правам людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. Будь-яка країна - учасник може направити в Комісію скаргу про те, що інша сторона порушує Конвенцію (ст. 25). Комісія також уповноважена розглядати скарги окремих осіб, неурядових організацій і груп осіб про порушення їх прав державами учасниками Конвенції. Скарги розглядаються тільки у тому випадку, якщо держава, протиякої вони подані , визнала подібну компетенці.ю Комісії (ст. 25). В даний час всі члени Ради Європи визнали таку компетенцію не тільки Комісії а й Суду.

Поряд з Радою Европи значну увагу питанням прав людини приділяє у своїй діяльності Нарада з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Вона є нальчисельнішою регіональною організацією, яка почала свою роботу в Ґельсинки 3 липня 1973 року. В кінці 1994 року НБСЄ була перетворена в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). Перший етап цієї рооботи завершився 1 серпня 1973 року підписанням Ґельсинського Заключного акту, в якому були зафіксовані спільні домовленості країн-учасниць на основі консенсусу, ставитись до гуманітарного співробітництва європейських держав і прав людини.

Ґельсинський Заключний акт визначив напрямки і конкретні форми співробітництва в різних сферах, що мають відношення до прав людини, охоплюючи освіту, культуру, інформацію, контакти між людьми. Він став тою основою, на якій уже впродовж багатьох років розвивається плідне співробітництво держав Європи , США і Канади в галузі прав людини.

Політичні події кінця 80-х - початку 90-х років на сході Європи радикально змінили геополітичну карту цього континенту. Соціально-політичні відмінності західної і східної Європи почали зникати. Поступово зростають передумови інтеграції усієї Європи, що призведе до утворення єдиного правового простору і створення умов для ефективного захисту основних прав і свобод людини на цьому континенті.

ВИСНОВКИ

Становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжувався боротьбою доктрин і традицій характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають тільки на основі принципів демократії, свободи, рівності, справедливості, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, у яких відображав ся б повний каталог основних прав людини. Ці права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальні стандарти прав та інтересів особи, це зокрема: Міжнародний Біль про права, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав і свобод людини тощо.


Популярні роботи

Останні реферети